Прогулянка Києвом із Казимиром Малевичем

Я народився тут, 23го лютого 1879 року, на вулиці Жилянській. Мій батько працював у цукровій промисловості, і наше життя було мандрівним — ми часто змінювали місця, але саме Київ залишив у мені перший образ світу. Наш будинок уже не зберігся. Тоді ця вулиця була окраїною міста з новими будовами, поруч гуділи потяги, а вулицями йшли робітники й селяни, що привозили продукти на базар. Я бачив місто живим, строкатим і шумним.

«З кожним роком я дедалі міцнів у цій справі і дуже тяжів до міста Києва. Чудовим залишився в моєму відчутті Київ. Будинки, зведені з кольорової цегли, гористі місця, Дніпро, далекий обрій, пароплави. Усе його життя на мене більше й більше впливало. Селянки на човниках перепливали Дніпро, везли масло, молоко, сметану, заповнюючи береги й вулиці Києва, надаючи йому особливого колориту».

Далі рушимо у сквер на вулиці Володимиро-Либідській (між вулицями Боженка та Горького). Тут стоїть пам’ятний знак на мою честь. Не дивуйтеся, що це не Жилянська: справжню адресу народження стерли час і перебудови. Та кияни прагнули мати у місті місце пам’яті про мене — і воно є.

Тепер я поведу вас ще в одне місце, яке має особливе значення для моєї біографії. Це костел Святого Олександра, що стоїть у центрі Києва, неподалік Європейської площі. Саме тут мене охрестили 11 березня 1879 року. Хрестили як католика, бо моя родина походила з польської шляхти. Батьки завжди підкреслювали наше коріння: ми належали до старої, хоч і збіднілої, польської традиції.  Костел Св. Олександра був тоді єдиним римо-католицьким храмом міста. Так я зростав: поляк за походженням, народжений у Києві, людина, що згодом скаже світові — мистецтво не має національних кордонів, воно говорить мовою космосу.

Вже з самого дитинства я жадібно шукав натхнення і мистецтва.

«Мати купила мені перші фарби, коли мені було 11 років. Цей великий день я не забуду ніколи. Це було у Києві, коли я вперше переступив поріг крамниці, де було чимало картин, що надто схвилювали мене… прикажчик… запропонував етюдний ящик — з повним набором фарб, з усіма “тілесними” фарбами… Цілу дорогу я милувався отими фарбами. Вони приємно бентежили мою нервову систему, як і уся природа. Смарагдова зелень, кобальт, киновар, вохра — все це викликало в мене те окольоровування, що я його бачив у природі».

Пройдемось разом далі на вулицю Володимирська. Саме тут, у будинку за номером 47 знаходилась тоді відома Київська рисувальна школа Миколи Мурашка, яку я тимчасово відвідував. У новозбудованому приміщенні школи збиралися ті, хто марив живописом. Мурашко був людиною надзвичайною: він вірив у мистецтво й у своїх учнів, навіть якщо ми не мали високих статусів чи великих грошей. У класах школи було тісно, пахло фарбами й крейдою, з вікон було видно старий Київ. Ми малювали гіпсові фігури, портрети, вчилися тримати лінію. Та вже тоді я відчував — я прагну іншого, прагну побачити цей світ через інший вимір.

У школі Мурашка я познайомився з багатьма художниками. Особливо вразив мене Микола Пимоненко.

«Пройшов час, їду в Київ, знайомлюсь із Пимоненком. Велике враження справили на мене його картини. Показував він мені картину “Гопак”. Я був приголомшений усім побаченим у його майстерні. Безліч мольбертів, на яких стояли картини, що зображували життя України. Показую свої роботи, вже етюди з натури. Потрапляю в Київську художню школу».

А тепер, друзі, ми рушимо ще до одного місця, що для мене має особливий відтінок. Це Київський художній інститут, який сьогодні ви знаєте як Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури — НАОМА. Наприкінці 1920-х років мене запросили сюди викладати. Уявіть собі: я вже мав за плечима «Чорний квадрат», супрематизм, виставки в Москві й Петрограді, а тепер повертався в Київ — місто свого народження — як професор.

Мої лекції викликали подив і навіть опір. Я говорив студентам, що мистецтво не має бути лише відтворенням реальності. Я вчив їх бачити простір і колір, «лікував від реалізму та кольоростраху». Для когось це звучало як єресь, але для інших — як одкровення.

Я добре пам’ятаю київських учнів, які тягнулися до нового: вони не боялися ризикувати й ламати канони. Тож коли ви стоїте біля Академії, подумайте: у цих стінах звучали мої слова, тут я намагався передати молоді не тільки техніку малювання, а й віру в мистецтво як силу, спроможну перетворювати реальність. ЦЕЙ ПЕРІОД МОГО ЖИТТЯ ДОБРЕ ПЕРЕДАЛИ У ФІЛЬМІ «МАЛЕВИЧ», ЯКИЙ З 11 ВЕРЕСНЯ СТАРТУВАВ У КІНО. ПОДИВІТЬСЯ, ЩОБ ПЕРЕНЕСТИСЯ ЗІ МНОЮ У ТІ ЧАСИ.

Далі ми підемо до Київської картинної галереї. Тут у 1930 році відбулася моя єдина персональна виставка в Києві. Я добре пам’ятаю цей день: стіни були заповнені моїми полотнами, відвідувачі дивилися на «Чорний квадрат» і нові форми, деякі навіть зі здивуванням і сумнівом. Для мене це було велике визнання, адже я міг нарешті показати київській публіці, куди веде мій шлях супрематизму.

І нарешті — Національний художній музей України на вулиці Грушевського. Тут зберігається оригінальний ескіз розпису конференц-зали Всеукраїнської академії наук України (ви легко впізнаєте блакитну будівлю на розі Володимирської та Богдана Хмельницького). Цей музей має прекрасну колекцію творів українського авангарду, тут можна побачити моїх сучасників і учнів:

·       Олександра Екстер, що відкривала шлях українським митцям до кубізму та футуризму;

·       Михайло Бойчук і його учні-бойчукісти, творці нового українського монументального мистецтва;

·       Анатоль Петрицький, автор новаторських театральних декорацій та живопису;

·       Вадим Меллер, учень Олександри Екстер, видатний сценограф;

·       Олександр Богомазов, футурист і один з перших теоретиків авангардного мистецтва.

Також у місті Києві є й вулиця Казимира Малевича. Для мене це знак того, що Київ пам’ятає про мене.

Погляньте на ці вулиці — і, можливо, ви відчуєте те саме, що колись я: світ, розкладений на лінії, кольори й площини. Світ, який привів мене до супрематизму і до свободи.

За підтримки творців фільму «Малевич» та FILM.UA Distribution

*У матеріалі використані кадри з фільму та фото Антона Тихомирова