Політичний і військовий діяч. Народився у Полтаві в міщанській родині. У 1895–1901 рр. навчався у Полтавській духовній семінарії, з якої його відрахували через «мазепинський» дух. 1900 р. Симон Петлюра почав політичну кар'єру, вступивши до лав Революційної української партії. На початку Української революції в червні 1917 р. його обрали до Центральної Ради та першого українського уряду на посаду Генерального секретаря з військових справ. Вибір впав на Симона Петлюру тому, що його розуміння військової справи поєднувалося із глибоким українським патріотизмом, наполегливістю і безкорисністю. Установа, яку очолив Симон Петлюра, розташовувалася в Києві по вул. Богдана Хмельницького, 11 (тодішня Фундуклеївська). Саме там діяч займався створенням української армії. Йому вдалося організувати Гайдамацький кіш Слобідської України, який у січні-лютому 1918 р. відіграв вирішальну роль у боях із більшовиками за Київ і ліквідації більшовицького повстання на київському заводі «Арсенал». У листопаді 1918 р. Симон Петлюра очолив армію Української Народної Республіки як Головний Отаман, а з лютого 1919-го став головою Директорії УНР. Після захоплення Києва більшовиками 5 лютого 1919 р. значна частина політичних діячів, вважаючи, що подальша боротьба є безперспективною, емігрувала за кордон, але не Симон Петлюра. Армії не вистачало зброї, набоїв, медикаментів, не було міжнародної підтримки, однак попри всі труднощі під керівництвом Петлюри українська армія ще майже півтора роки продовжувала збройну боротьбу за збереження української незалежної держави проти численних ворогів. Лише наприкінці 1920 р. Симон Петлюра був змушений емігрувати. Загинув 1926 р. у Парижі від кулі радянського агента. Там його й поховали. На вшанування Симона Петлюри назвали вулицю в Шевченківському районі Києва між залізничним вокзалом та бульваром Тараса Шевченка, а на будинку 2/4 цієї вулиці на його честь встановлено меморіальну дошку.

Військовий і політичний діяч, гетьман Війська Запорозького (1687–1709). Народився на хуторі на Білоцерківщині у шляхетській родині. Навчався в Київському колегіумі (нині Києво-Могилянська академія), єзуїтському колегіумі. Молоді роки Іван Мазепа провів при дворі польського короля Яна II Казимира. Згодом він був відісланий королем на навчання за кордон, у 1656–1659 рр. відвідав країни Західної Європи, в Нідерландах вивчав артилерійську справу. В 1660–1670-х рр. виконував дипломатичні доручення українських гетьманів та польського уряду, брав участь у військових кампаніях в українських землях. 25 липня 1687 р. Івана Мазепу обрали гетьманом. Завдяки особистому авторитету та широким політичним контактам він мав значний вплив на позицію російського уряду щодо українських земель. Протягом двох десятиліть керівництва гетьман не лише зміг зберегти та зміцнити гетьманську владу, а й докладав великих зусиль до об'єднання українських земель по обидва боки Дніпра в одній державі. З участю у Великій Північній війні (1700–1721) Іван Мазепа під загрозою втрати козацької державності вирішив відмовитися від російського протекторату та на початку 1709 р. уклав союз зі шведським королем Карлом XII. Гетьман дбав про будівництво, відновлення та оздобу церков у Києві й інших містах України. На честь Івана Мазепи у Печерському районі столиці назвали вулицю, що веде до Києво-Печерської лаври, одним із меценатів якої був гетьман. А пам'ятник на площі Слави присвячений доброчинству Івана Мазепи.

Церковний і освітній діяч. Народився в Сучаві. Син Молдавського господаря (князя), згодом – один із претендентів на Молдавський стіл. Брав участь у війнах Речі Посполитої з турками, учасник Цецорської (1620) та Хотинської битв (1621). З 1622 р. Петро Могила жив у Києві, 1625-го прийняв чернечий сан у Печерському монастирі, з 1627-го став архімандритом. 1631 р. він створив школу при монастирі, за рік об'єднав її із Братською школою, що дало початок Києво-Могилянській академії. 1632 р. Петра Могилу обрали митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі. Він працював над проблемою єдності українських церков (православної та уніатської) в одній структурі – Київському патріархаті. Помітними досягненнями Петра Могили стало відновлення київських храмів, створення сучасної програми навчання, запровадження ведення метричних книг. Він підготував «Православне сповідання віри» (1640), яке затвердили православні патріархи Сходу, і воно стало однією із трьох символічних книг світового православ'я. Вершина діяльності Петра Могили – богослужебна книга «Требник» (1646) з текстами церковних служб і порядком здійснення таїнств. Помер митрополит у Києві, його поховали в Успенському соборі Києво-Печерської лаври. Проголошений святим Православної церкви. В Києві довгі роки існувала вулиця Петра Могили, нині вона відома як Копиленка. На території Києво-Печерської лаври встановлено пам'ятник митрополиту. Інший пам'ятник Петру Могилі стоїть у Голосіївському районі міста.

Руська князівна, відома як королева Франції (1051–1060). Донька Великого князя Київського Ярослава Мудрого і Інгігерди, доньки шведського короля Олафа ІІІ. «Повість минулих літ» нічого не повідомляє про Ярославових дочок, тому всі свідчення про Анну дізнаємось з іноземних джерел. Її дата народження точно не відома. Називають різні роки: 1022, 1028 і 1032. Дитинство Анни минуло в Києві за доби політичного й культурного розквіту країни. У середині ХІ ст. зміцнився міжнародний авторитет Русі, встановлювалися дипломатичні відносини з багатьма європейськими країнами, зокрема, і з Французьким королівством. 1048 р. Анну засватали за французького короля Генріха І Капетинга (1008–1060). Вінчання відбулося у травні 1051 р. в місті Реймсі. За легендою, Анна привезла у Францію багатий посаг і Євангеліє (відоме як Реймське), написане слов'янською мовою, на якому згодом присягали королі Франції. У шлюбі з Генріхом Анна народила чотирьох дітей. 1060 р. королем Франції став її старший син Філіп І (1053–1108). Королева Анна (друге ім'я Агнеса) певний час мала досить високий авторитет, впливала на французьку політику та допомагала синові, брала участь у підписанні документів. На грамоті Філіпа І, наданій абатству в м. Суассоні (1063), зберігся підпис Анни, написаний кирилицею «АNA PЪНNA» (Анна королева). Відома грамота Анни про заснування нею церкви і монастиря св. Вінсента в місті Санлісі (1060). 1062 р. вона вдруге вийшла заміж за графа Рауля де Крепі де Валуа. Цей шлюб викликав обурення церкви і двору, через що Анна поступово втратила політичний вплив. Лише після смерті чоловіка (1074) вона змогла повернутися до королівського двору. Востаннє Анна згадується в документі під 1075 роком. Точні дата смерті і місце її поховання не відомі. Анна Руська (або Анна Київська) стала пращуркою щонайменше 30 французьких королів, серед її нащадків – іспанська королівська династія Бурбонів, яка досі зберігає престол. Пам'ять про руську князівну вшановують як у Франції, так і в Україні. 2005 р. в м. Санлісі урочисто відкрили пам'ятник Анні Київській – королеві Франції, автором якого став український скульптор Валентин Зноба. 2017 р. в Києві встановили копію цього монумента, створену вже сином скульптора Миколою Знобою. Стоїть згадана скульптура біля метро «Арсенальна». 2016 р. пам'ятник князівні Анні Ярославні відкрили в центрі міста, у сквері на Львівській площі. Автори – скульптор Костянтин Скритуцький і Федір Баландін, зобразили майбутню королеву у вигляді дитини, що символізує проведені нею дитячі роки в Києві. 2020 р. сквер на Львівській площі назвали на честь Анни Київської. Також її ім'я носить одна з київських вулиць у Святошинському районі. Із 2015 р. у столиці проводять щорічний міжнародний фестиваль мистецтв «Аnne de Kiev Fest».

Великий князь Київський, відомий як Хреститель Русі. Наймолодший син князя Святослава Ігоровича. 980 р. посів київський стіл після міжусобної війни із братом Ярополком. Розгорнув енергійну діяльність, спрямовану на зміцнення держави, і проявив себе як визначний державний діяч. За правління князя завершився процес об’єднання східнослов’янських племен та формування території Київської держави, визначилися і закріпилися її рубежі. Володимир створив нову систему управління країною. Землі, де ще правили місцеві князі, він передав у володіння своїм синам. Таким чином було покінчено з їхньою автономією, а владу у країні централізовано. 988 р. Володимир запровадив християнство як державну релігію. Це мало величезний вплив на подальший розвиток Русі. Прийняття християнства сприяло бурхливому розвитку культури, зокрема, поширенню писемності, зближенню з Візантією і зміцненню міжнародного авторитету Русі. Володимир розбудовував столицю Русі – Київ, розгорнув кам'яне будівництво. 996 р. збудував муровану Десятинну церкву. Для захисту південних рубежів держави звів у прикордонні низку міст-фортець та створив багатокілометрові земляні насипи – «Змійові вали», які стали досить дієвим засобом захисту від степових кочовиків. Першим серед князів започаткував випуск власних грошей – златників і срібляників. На монетах як знак Володимира карбовували тризуб. Завдяки зусиллям князя Русь перетворилася на могутню державу середньовічної Європи. Помер Володимир 15 липня 1015 р. у своїй резиденції у Берестові, його поховали в Десятинній церкві. Згодом був канонізований церквою як рівноапостольний святий. На честь князя Володимира назвали одну з найстаріших центральних вулиць Києва – Володимирську. 1853 р. у столиці встановили пам’ятник князю Володимиру – Хрестителю Русі (автори Петро Клодт, Василь Демут-Маліновський, Олександр Тон). Завдяки зведенню пам’ятника, пагорб стали називати Володимирська гірка, тут розмістився парк. Поруч від Європейської площі до Контрактової пролягає вулиця, що сьогодні носить назву Володимирський узвіз. Князеві присвячено також один із найбільших і найшанованіших храмів Києва – Володимирський собор, зведений у 1862–1882 рр.

Велика княгиня Київська, дружина київського князя Ігоря Рюриковича. Після смерті чоловіка стала регенткою при малолітньому синові Святославі й фактично була правителькою Русі у 945–964 рр. Нам не відомі точні дата і місце народження Ольги, нема також вичерпної інформації про її походження та ранній період життя. У «Повісті минулих літ» згадується лише, що князь Олег привіз Ігорю 903 р. наречену зі Пскова. Однак саме ім’я Ольга – «Хельга», начебто вказує на скандинавське походження княгині. За однією з версій, майбутня княгиня була близькою родичкою князя Олега. За іншою – вона походила з роду болгарських царів і народилася в болгарській столиці Пліске. Популярною в народі стала легенда, за якою Ольга була простою дівчиною із села Вибутиного, і Ігор зустрів її, коли полював у псковських лісах. Початок правління Ольги ознаменувався жорстоким придушенням древлянського повстання та помстою за вбивство її чоловіка. Важливим державним заходом княгині стало упорядкування збирання данини та встановлення чіткої регламентації поборів із населення, організація князівського доменіального господарства, створення осередків центральної князівської влади на місцях. Завдяки її рішучим діям окремі землі, підпорядковані Києву, перетворилися на упорядковану державну територію. У середині Х ст. зріс міжнародний престиж Русі. 957 р. Ольга здійснила дипломатичну поїздку до Константинополя, де на її честь відбувся офіційний прийом. За літописом, у столиці імперії княгиня прийняла християнство. 959 р. вона здійснила першу спробу встановити дипломатичні контакти із Німеччиною. Померла Ольга 969 р. Вона стала першою княгинею-християнкою, за що була канонізована та вшановується як рівноапостольна. У 1830-х рр. у Києві на Печерській площі побудували Церкву Святої Ольги. 1935-го храм знищили більшовики. Нині у столиці на Харківському масиві діє Свято-Ольгинський собор, зведений у 2004–2010 рр. Також на честь княгині в Києві назвали вулицю Ольгинську у Печерському районі. На Михайлівській площі столиці стоїть пам’ятник княгині Ользі разом із апостолом Андрієм Первозваним та просвітникам Кирилом і Методієм за проєктом скульпторів Івана Кавалерідзе та Петра Сниткіна й архітектора Валеріяна Рикова.