На Вознесенському узвозі, серед старовинних київських вулиць, височіє велична будівля, яка сьогодні відома як Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури. Але її історія почалася набагато раніше, і кожен її поверх, кожен архітектурний елемент зберігає частинку минулого Києва.

Ця територія має глибокі історичні корені. Ще у 1121 році літописи згадували це місце під назвою Копирів кінець. Під час будівництва будівлі археологи знайшли тут фундаменти храму кінця XI століття, який, ймовірно, належав монастирю святого Симеона, заснованому князем Святославом Ярославовичем. Трохи далі, за сучасною будівлею семінарії, виявили й фундаменти ще однієї церкви, що датується XII століттям.

У XVI столітті на цій ділянці розташовувалося подвір’я католицького єпископа. А вже у XVII столітті, за наказом гетьмана Богдана Хмельницького, цю землю передали у розпорядження Київського митрополита. Саме тоді, у другій половині XVII століття, тут звели дерев’яну Вознесенську церкву з дзвіницею. Згодом її перебудували у XVIII столітті, і вона простояла до початку XIX століття, залишивши по собі пам’ять у назві вулиці — Вознесенський узвіз.

Наприкінці XIX століття постала потреба у новому просторому корпусі для Київської духовної семінарії. Попередня будівля, зведена на Подолі у 1830-х роках, уже не могла вмістити всіх охочих до навчання. Спочатку проєкт нового корпусу розробив відомий київський архітектор Володимир Ніколаєв, який тоді обіймав посаду головного єпархіального архітектора. У 1894 році він представив свій план, але з невідомих причин проєкт відправили на доопрацювання. Остаточний варіант розробив архітектор Євген Морозов .

Будівництво розпочалося у 1899 році під наглядом архітектора Єрмакова.

Будівля вражає своєю продуманістю. Планування здебільшого однобічне, а у центральному корпусі — двобічне. Над центральним входом розміщувалася домова Трьохсвятительська церква — сьогодні там актова зала академії. Цегляні фасади прикрашає чіткий ритм вікон із дугоподібними перемичками. На другому поверсі вікна вищі та ширші, що візуально додає будівлі простору й легкості.

У мотивах аркових прорізів легко впізнати вплив романського стилю. Центральний фасад має три осі та підкреслений виразним трикутним щипцем. Композицію посилює особливе розташування аркових вікон: п’ять великих прорізів над центральним входом, три — у бічних ризалітах, і по два — над основними рядами.

Внутрішнє оздоблення було досить стриманим. Без зайвої розкоші й ліпнини, простір виглядав скромно, окрім домової церкви. Там і сьогодні можна побачити круглі колони під хорами, а сама зала відома своєю чудовою акустикою. Будівля була розрахована на 500 студентів — простора, зручна й функціональна для свого часу.

Семінарія проіснувала тут недовго — лише 16 років. У 1917 році будівлю передали новоствореній Академії образотворчого мистецтва, яка народилася завдяки наполегливості провідних діячів культури того часу: художників, археологів, музейників, мистецтвознавців. Серед них — Микола Біляшівський, Михайло Бойчук, брати Кричевські, Олександр Мурашко, Георгій Нарбут. Велику роль у створенні академії відіграв і Михайло Грушевський, голова Української Центральної Ради, разом із генеральним секретарем освіти Іваном Стешенком. Вони стали авторами першого статуту академії.

Урочисте відкриття відбулося 22 листопада 1917 року в будівлі Педагогічного музею, де кілька місяців працювали перші художні майстерні академії. Уже 5 грудня того ж року статут академії був офіційно затверджений, а її першим ректором обрали Федора Кричевського. У травні 1919-го ректором став Георгій Нарбут.

У перші роки — з 1918 по 1920 — тут навчалося від 36 до 100 студентів. У 1922 році академію реорганізували в Київський інститут пластичних мистецтв, а вже у 1924-му до нього приєднали Київський архітектурний інститут.

З цього часу заклад перетворився на багатопрофільний інститут, де діяли факультети живопису, архітектури, поліграфії та художньо-педагогічний. Серед викладачів — легендарні імена: Олександр Богомазов, Михайло Бойчук, Фотій Красицький, Федір Кричевський, Казимир Малевич, Софія Налепінська-Бойчук. Архітектурні дисципліни викладали Олександр Вербицький, Василь Кричевський, Володимир Онищенко, Василь Риков. Це був справжній зірковий склад педагогів.

Під час Другої світової війни інститут евакуювали спочатку до Самарканда, а пізніше — до Загорська. У Києві ж будівля тимчасово слугувала біржею праці та виробничо-художніми майстернями. У 1944 році інститут повернувся до столиці.

У 1992 році художній інститут отримав новий статус і став Національною академією образотворчого мистецтва та архітектури.

6 грудня 1996 року біля академії встановили пам’ятник художникам, які стали жертвами більшовицьких репресій. Проєкт пам’ятника створив архітектор Федір Юр’єв. На меморіальній плиті викарбувані імена митців, які були розстріляні, загинули у в’язницях або таборах, а також жертв індивідуального терору — серед них Михайло Бойчук, Софія Налепінська-Бойчук, Федір Ернст, Алла Горська, Олександр Мурашко. Загалом там понад 40 імен.

Сьогодні Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури — це провідний навчальний заклад країни, який виховує нові покоління художників, архітекторів та дизайнерів, продовжуючи багаті традиції і примножуючи славу українського мистецтва.