Серед старовинних вуличок Подолу, на розі Покровської, Покровського провулку та вулиці Боричів Тік, височіє Покровська церква — унікальна пам’ятка київського бароко. Вона є частиною ансамблю, що складається з головного храму XVIII століття, двоповерхової прибудови, яка з’явилася на початку XIX століття і слугувала «теплою» церквою, а також окремо розташованої дзвіниці, зведеної у другій половині XVIII століття.

Історія цього місця сягає глибини віків. Ще у 1685 році тут стояв дерев’яний однопрестольний храм, збудований коштом грецького купця Миколи Тернавіота. Він постає на місці вірменської церкви, яка згоріла у вогні. За іншою версією, храм постав на місці бернардинського костелу, що також був знищений пожежею. Втім, ще з XIV століття на Подолі існувала дерев’яна церква Різдва Пресвятої Богородиці, яка обслуговувала численну вірменську торговельну громаду, що оселилася тут із дозволу литовських князів.

У 1766–1772 роках на місці дерев’яної церкви звели новий кам’яний храм за проєктом видатного архітектора Івана Григоровича-Барського. У той час він обіймав посаду головного архітектора Київського магістрату й фактично міг визначати, у якому стилі будуватимуть нові споруди. Барський завжди працював у стилі українського бароко, і Покровська церква не стала винятком.

Планування храму має риси традиційних українських тризрубних дерев’яних церков. У плані він нагадує подовжений хрест завдяки витягнутій західній частині. Унікальною особливістю є напівкругла апсида з двома видовженими приміщеннями з боків і напівкруглі гілки трансепта. Три бані, розташовані по осі зі сходу на захід, додають храму гармонійної симетрії. Світло в храм потрапляє через вікна прямокутної та круглої форми, прикрашені вишуканими наличниками з піднятими сандриками, а круглі — з напівциркульними завершеннями.

Закруглені гілки трансепта, увінчані напівкруглими фронтонами, — характерний прийом Григоровича-Барського. Таку архітектурну мову він використовував і в інших своїх шедеврах — соборі в Козельці та храмі в Золотоноші. Західний фасад Покровської церкви завершується стриманим трикутним фронтоном.

Проте не минуло й півстоліття, як у 1811 році велика подільська пожежа майже знищила храм. Вогонь забрав дах, вікна та внутрішнє оздоблення. Згоріли дерев’яні перекриття, які ділили храм на два поверхи, та дерев’яні сходи, що вели до ґанків.

Ремонтні роботи тривали кілька років і завершилися у 1817-му. Відновлюючи храм, бані вже не відтворювали у стилі бароко — натомість обрали стриманий ампір. До західного фасаду добудували теплу церкву на честь святого великомученика Іоана Воїна. Сучасники називали цю прибудову «незграбною», але вона стала важливим функціональним елементом комплексу.

У 1861 році храм отримав новий іконостас, виготовлений у майстерні братів Малафеєвих за кошти парафіян — родини купців Личкових. Проєкт створив академік архітектури І. Штром. Проте цей іконостас, виконаний у псевдомосковському стилі, не пережив радянських часів — у 1931 році його розібрали як «такий, що не має художньої цінності». Київський дослідник Федір Ернст тоді зазначав: «У середині XIX століття збудовано суто ремісничий іконостас псевдомосковського стилю за проєктом академіка Штрома».

У 1920-х роках храм передали вірним «Істинно Православної Церкви», а з весни 1927 року він перейшов під юрисдикцію Української Автокефальної Православної Церкви. У 1929 році радянська влада закрила храм, а настоятель, отець Михайло Гребенецький, був репресований у 1938 році та реабілітований лише в 1989-му.

З 1933 по 1946 роки у стінах храму розміщувалося відділення Київського обласного архіву.

Друга світова війна принесла новий поворот. У 1941 році німецька окупаційна адміністрація дозволила відновити богослужіння. Настоятель храму, протоієрей Олексій Глаголєв, проявив неймовірну мужність: він переховував у храмі й дзвіниці єврейських дітей та родини, рятуючи їх від загибелі. Його відмова відслужити молебень на честь дня народження Гітлера призвела до переслідувань, але не зламала духу священика.

Після війни, з 1946 року, теплу церкву передали православній громаді. До 1948 року тут тривали ремонтні роботи. У 1950-му розпочався масштабний капітальний ремонт: замінили конструкції бань і покрівлі, відновили цоколь і карнизи. Проте у 1960 році храм знову зачинили, богослужіння заборонили.

З 1969 року приміщення орендувало Українське товариство охорони пам’яток історії та культури. Основну частину комплексу використовували як складські приміщення, а у теплій церкві облаштували виробничий цех.

Лише у 1991 році святиню повернули вірянам. Деякий час, аж до лютого 2019 року, Покровська церква була кафедральним собором Української Автокефальної Православної Церкви. Після надання Томосу про автокефалію храм приєднався до Православної Церкви України.

Окремо стоїть дзвіниця — ще один шедевр Івана Григоровича-Барського. Її збудували у 1798–1799 роках. Перший поверх був кам’яний, а другий — дерев’яний. Пожежа 1811 року знищила дерев’яну частину, і вже у 1831 році другий ярус звели заново, цього разу з каменю, у стриманому стилі класицизму. Наприкінці 1980-х — початку 1990-х у дзвіниці працювали «Український культурний фонд» та студія звукозапису «Кобза».

Сьогодні Покровська церква — це не лише пам’ятка архітектури національного значення, а й символ багатовікової історії Подолу, який зберігає в собі спогади про велич, випробування й незламність Києва.

Садиба з трьох боків обмежена вулицями Покровською, Боричів Тік і пров. Покровським. Сучасних абрисів ділянка набула внаслідок перепланування Подолу після пожежі 1811 (раніше вхід до садиби був із заходу). 1861 обнесена огорожею, вхід зі східного боку з вул. Покровської вирішено у вигляді П-подібної в плані цегляної брами, яка включає проїзд та дві хвіртки. Огорожа вздовж вул. Покровської й частково — пров. Покровського — металева, на цегляних стовпах, з цегляним ажурним цоколем; за господарським в'їздом та на вул. Боричів Тік зроблена у вигляді глухого цегляного муру. З півдня садиба прилягає до подвір'я будинку Стрельбицького, нині резиденції посла Сполучених Штатів Америки в Україні. Частину території до 1930-х рр. займав цвинтар. Браму та огорожу відреставровано 1980 (автор проекту О. Лисенко). Ансамбль відіграє домінантну роль в забудові Подолу.