Серед гамірного Подолу, між вузьких вуличок і старовинних кварталів, розташувався найдавніший жіночий монастир Києва — Свято-Вознесенський Флорівський монастир. Його назва пов’язана зі святими мучениками Флором і Лавром — покровителями коней та великої рогатої худоби. За переказом, сам архангел Михаїл навчив їх мистецтву верхової їзди та дав дар приручати коней. Саме тому на іконах Флора і Лавра завжди зображують поруч із кіньми.

Та чому ж частина киян називає його Фролівським? Ця плутанина бере початок у 1920-х роках. Радянська влада, проводячи антирелігійну політику, вирішила змінити назву Флорівської вулиці: лише одна літера — і вона стала Фролівською. Так влада прагнула стерти релігійний підтекст. Деякі історики, однак, вважають, що ця форма назви існувала ще раніше — з XVII–XVIII століть, адже в народній вимові «флор» часто звучав як «фрол». Тож більшовики лише закріпили те, що й так було в обігу.

Особливість Флорівського монастиря в тому, що на відміну від інших чернечих обителей, які зазвичай будували поза містом, він із самого початку був вписаний у середовище жвавого Подолу.

Перші письмові згадки про монастир датуються 1566 роком. У привілеї польського короля Сигізмунда ІІ Августа підтверджувалися права монастиря святих Флора і Лавра, який уже тоді існував. Заснували його, ймовірно, між 1541 і 1560 роками. За суворістю уставу Флорівський монастир дорівнював навіть Києво-Печерській лаврі. Монахині жили в убогості, у невеликих дерев’яних келіях.

У XVIII столітті тут з’явилася перша кам’яна споруда — трапезна церква, зведена, ймовірно, у 1698–1699 роках. Її не раз пошкоджували пожежі: у 1711, 1759 та 1811 роках. Після останньої пожежі храм відновив архітектор Андрій Меленський, надавши йому виразних рис українського бароко.

Справжній розквіт монастиря розпочався після 1711 року, коли Петро І ліквідував Свято-Вознесенський печерський жіночий монастир. Його ігуменею була Марія Магдалина Мазепіна — мати гетьмана Івана Мазепи. Формально причиною ліквідації називали будівництво арсеналу, але справжня мета — стерти пам’ять про Мазепу. Майно і монахинь перевели саме сюди, у Флорівську обитель.

У 1732 році тут збудували головний храм — Вознесенський собор, витриманий у стилі українського бароко. Дехто з дослідників припускає, що його автором міг бути Іван Григорович-Барський. Проте достеменно це невідомо. Згодом собор не раз горів і відновлювався. Спершу мав традиційні грушоподібні бані, але після Другої світової війни радянські реставратори замінили їх на шоломоподібні, у дусі неовізантійського стилю. Саме таким ми бачимо собор сьогодні.

Не менш цікавою є й будівля ігумені. Її спорудив Андрій Меленський у 1816–1821 роках. Одноповерхова, з підвалом, тинькована, вона має хрещатий план і класичний вигляд із портиками іонічного ордера. Це чудовий приклад житлової забудови в стилі класицизм.

Меленський також перебудував дзвіницю монастиря. У 1820-х роках він надбудував поверхи й увінчав її шпилем у стилі ампір. Цікаво, що проєкт дещо спростили, відмовившись від деяких декоративних елементів. У 1900 році шпиль прикрасили позолоченими зірками.

У середині XIX століття на території монастиря з’явився ще один храм — церква на честь Казанської ікони Божої Матері.

Сам монастир у 1920-х роках закрили. Майно націоналізували, келії віддали під житло для робітників заводу «Ленінська кузня». Тут діяли артілі та майстерні.

Під час німецької окупації монастир відновив релігійну діяльність, але споруди сильно постраждали у війні. Вогонь пошкодив Вознесенський собор і низку інших будівель. У 1940–1950-х роках проводили відновлювальні роботи, але бані церков і дзвіниці відновили вже у спрощеному стилі.

У 1960-х монастир знову опинився під загрозою закриття. У користуванні залишили лише Вознесенський собор, дзвіницю і кілька келій, хоча кількість монахинь зростала через переселення сюди черниць із ліквідованого Свято-Введенського монастиря.

Ситуація змінилася у 1989 році, коли в межах святкування 1000-ліття Хрещення Русі розпочалося повернення монастирських споруд вірянам. Від 1991 року Флорівський монастир знову діє. Сьогодні він підпорядковується Українській православній церкві Московського патріархату.

Свято-Вознесенський Флорівський монастир — це не лише духовний центр, а й справжня перлина київської історії. Його стіни пам’ятають і вогонь пожеж, і руйнації, і відродження. Він пережив століття випробувань, щоб і нині залишатися символом віри, жіночої чернечої традиції та духовної сили Подолу.