На тихих вуличках старого Подолу, серед вузьких провулків і давніх кам’яниць, височіє особлива святиня — Церква Миколи Притиска. Її історія — це поєднання давніх легенд, драматичних подій і неперервної любові киян до цього храму.

Перші згадки про дерев’яний храм на честь святителя Миколая на цьому місці відносяться ще до XVI століття. А ось із появою кам’яної церкви все не так однозначно. Одні дослідники переконані, що мурований храм збудували у 1631 році на кошти заможного киянина Петра Залізного Гроша. Інші наполягають, що це сталося значно пізніше — у 1695 році.

Прихильники ранньої дати посилаються на документи 1647 року, де серед підписів під актом обрання митрополита Сильвестра Косіва згадується єпископ Притисько-Микільської церкви Олександр Тустанівський. Та цей документ не уточнює, яким був храм — дерев’яним чи кам’яним. Є й інші джерела: опис Києва французьким інженером Гійомом де Бопланом, але й він не залишив нам точної відповіді.

Основним доказом дати спорудження сучасної кам’яної церкви вважається “Географічний опис Києва”, складений поручиком київського гарнізону Василем Новгородцевим. Там прямо сказано: мурований храм звели на кошти киянина Петра Залізного Гроша. В той же час, більшість істориків сьогодні сходяться на тому, що будівництво відбулося в період між 1695 і 1707 роками.

Це підтверджують і архівні документи, і дослідження фахівців «Укрпроектреставрації», які на початку 1980-х років обстежували храм. Вони виявили, що цегляне мурування центрального й бічних вівтарів виконане одночасно, а матеріали та техніка кладки збігаються з іншими київськими спорудами кінця XVII — початку XVIII століття.

Спочатку кам’яна церква мала два яруси і одну баню. Її планування утворювало форму латинського хреста зі зрізаними кутами. З обох боків апсидної частини розташовувалися одноярусні вівтарі: північний — на честь Покрови, південний — на честь святих Козьми і Даміана.

Та спокій тривав недовго. У 1718 році вогонь охопив увесь Поділ. Пожежа завдала церкві значних ушкоджень. Довгі роки храм стояв без капітального ремонту, аж доки у 1752 році не знайшлися кошти на відновлення. Тоді громада уклала угоду з майстром Степаном Стобенським, і святиню відбудували.

У 1789 році з західного боку храму звели двоповерхову дзвіницю з теплою Стрітенською церквою.

Та справжнє випробування чекало на святиню у 1811 році. Пожежа, яка знищила весь Поділ, не оминула й Микільсько-Притиську церкву. Довгі роки вона стояла пошкодженою. Лише у 1819 році відомий київський архітектор Андрій Меленський створив проєкт реставрації. Стіни відновили за рік, а внутрішні роботи тривали до 1834-го. У 1830-х роках розширили й теплу Стрітенську церкву.

У другій половині XIX століття храм зазнав кількох перебудов. У 1868 році з південного боку звели невелику цегляну каплицю. На початку 1880-х за проєктом єпархіального архітектора Володимира Ніколаєва провели реконструкцію основного приміщення — його утеплили, а дзвіниця отримала новий, верхній ярус.

У радянську добу храм зазнав непростих часів. З 1934 по 1935 рік Микільсько-Притиська церква навіть стала митрополичою кафедрою Української автокефальної православної церкви. Тут служив митрополит Іван Павловський — відомий релігійний і громадський діяч. Та вже у 1935 році храм закрили, а в 1936-му митрополита заарештували в Бєлгородській області та згодом розстріляли.

Після Другої світової війни храм залишався в аварійному стані. Лише в 1956–1957 роках провели протиаварійні роботи, які врятували будівлю від руйнування.

У 1982 році розпочалися масштабні реставраційні роботи, але в 1983-му сталася трагедія — обвалився південно-західний пілон разом із частиною стіни та банею. Попри це, храм відновили, і наприкінці 1980-х років він знову постав у своєму первісному вигляді.

У 1990 році церкву передали громаді Православної церкви Київського патріархату. А після отримання Томосу про автокефалію у січні 2019 року храм перейшов під юрисдикцію Православної церкви України.

Сьогодні церква Миколи Притиска — це не просто пам’ятка архітектури національного значення. Це жива історія, що поєднує у собі духовність, традиції та велич Києва, нагадуючи про витривалість і силу, з якою місто зберігало свої святині крізь століття.