Відома з 1837 року, ця вулиця вела від Контрактової площі на Оболонські луки та сполучалась зі шляхом на Вишгород. За роки існування вона змінювала назву декілька разів. Сучасну назву вулиця отримала в 1869 році на честь церкви Костянтина та Олени, яка знаходилася поруч і була знищена в 1930 році.

Архітектурі Костянтинівської вулиці, як і Подолу загалом, притаманне те, що найстаріші будівлі стоять на початку вулиці, ближче до Контрактової площі, а далі, на північ від вулиці Щекавицької домінує забудова другої половини ХХ століття. Серед пам’яток, пов’язаних із вулицею, — Гостинний двір, фонтан «Самсон», садиба київського войта Яна Биковського.

Костянтинівською з 1891 року пролягає лінія трамваю — спершу кінного, а з 1894 року — електричного, що сполучає Поділ із Куренівкою та Пущею-Водицею.

Вона сполучає Контрактову площу на Подолі з набережною Дніпра. Перші згадки про Спаську вулицю відомі ще з початку XVII століття. Тоді тут розташовувалася церква Спаса Преображення, настоятелем якої був майбутній Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі Йов Борецький. Власне, на честь святині й названо було вулицю. За радянських часів її декілька разів перейменовували, але в 1992 році повернули історичний топонім.

Сучасного вигляду вулиця почала набирати після пожежі 1811 року. У забудові збереглися низка історичних будівель XIX — початку XX століття, серед яких:

• садиба відомих кондитерів Бала́бухів;
• особняк купця Апште́йна;
• будинок Мазепи — одна з небагатьох пам’яток архітектури, що вціліла після пожежі 1811 року на Подолі.

Свою сучасну назву одна з найголовніших транспортних артерій Подолу — вулиця Межигірська — отримала в 1869 році. Її пов’язують із козацьким подвір’ям, що існувало в цій місцевості й належало Межигірському монастирю.

Вулиця бере початок із головної площі Подолу, тому її історія багато в чому пов’язана з контрактовими ярмарками. Будинок № 1 на ній — це знаменитий Контрактовий дім.

Межигірська виразно ділиться на дві частини. Перша — власне, подільська поблизу Контрактової площі, там жили заможні міщани. Друга — за Валами, там жили робітники, так званий пролетаріат. Це сильно позначилося на архітектурі будівель вулиці.

Трендом гастрономічного життя столиці є зростання популярності смакових напоїв на основі фруктів, ягід та інших ароматичних рослин, якими багата українська земля. Сьогодні найбільш багатолюдними локаціями Хрещатику стали бари й кафе-бари — смачні місця, де подаються «маленькі радощі», які в розумних кількостях дарують гарний настрій. В асортименті закладів переважають традиційні для Києва наливки й настоянки, модний нині «яблучний квас» — натуральний сидр. Відвідувачами барних місць стають гурмани, які цінують смак і легкість спілкування.

Пропонуємо відвідати затишний бар, що розташувався за адресою Хрещатик, 21, й ознайомитись із великою авторською колекцією традиційних та екзотичних крафтових наливок і настоянок. А дещо далі, на Хрещатику, 23А, відвідати сидрерію «Білий налив» із сімейства ресторанів ресторатора Дмитра Борисова.

Місце, що «заховалось» від сторонніх очей, але має бути знайдене допитливим гурманом — монокафе «Котлета по-київськи». Кафе відкрилось у 2022 році за адресою Хрещатик, 17. Тут рецептура київської котлети переживає унікальний етап еволюції у варіанті вуличної їжі.

Популярний сьогодні формат take-away передбачає видавання страв у крафтовому пакуванні через спеціальне віконце, що мобільно й дуже зручно. У меню — класична котлета з маслом і кропом та котлети де-воляй із трьома видами начинок. У продажу й гастрономічне чудо — «КиївФлурі». Це своєрідний ремейк Київського торта в стаканчику, який уже встиг підкорити серця киян і гостей столиці.

З 1963 року і до початку 90-х над виходом зі станції метро "Хрещатик" розташувався розкішний ресторан "Метро". Це був справжній палац харчування — на чотирьох поверхах розміщувалось 13 залів і літня тераса загальною місткістю 1600 відвідувачів.

Заклад був дуже популярним, славився смачною кухнею і вважався одним із найбільш відвідуваних та найдорожчих ресторанів Києва. У ньому вечорами працювало вар’єте, грала жива музика. Тут можна було організувати святкування, весілля та день народження. «Метро» прикрашали панно «Квітуча яблуня» та кольорові вітражі. Фірмовими стравами були котлета «Метро» (київська котлета із січеного м’яса індички та свинини), салат «Метро», коктейль «Хрещатик».

Поряд із Лядськими воротами розташована «Остання Барикада» — це цілісний мистецько-гастрономічний простір із власним музеєм, барами та сценічним майданчиком для проведення культурних заходів. Основна ідея концепції — це стовідсотково українська місцева гастрономія та стовідсотково український бар.

У меню ресторану — великий вибір простих і вишуканих страв, зокрема сало, українські малосоли, мацик, вареники, червоний борщ, ципа у вершковому соусі, Chicken Kyiv. Серед солодкого — власний «зелений» варіант київського торта. В асортименті барів — величезний вибір наливок і настоянок та сидр, що стали хітами останніх гастрономічних сезонів Києва та України.

У ХІХ столітті у великих містах України почали працювати швейцарці, які відкривали свої кафе та кондитерські. Одним із таких був Бернард Андрійович Семадені, який приїхав до Києва в 1877 році і зайнявся солодким бізнесом. Кафе-кондитерська, яку згодом Бернард відкрив у будинку навпроти Міської думи, стала найвідомішим брендом старого Києва. Завдяки вдалому розміщенню, на чашку відмінної кави або партію гри в більярд у Семадені збиралися біржовики, комерсанти, політики та інші заможні люди і вирішували тут ділові питання. У кафе заходили почитати газети й журнали, що виписувалися з усіх куточків планети. Молоді люди призначали тут побачення. Похід до кондитерської був справжньою подією для киян.

У кондитерській продавалися кращі сорти какао й шоколаду, каштани в сиропі та ананаси, бонбоньєрки з цукерками, фірмові тістечка, здобні булочки, різноманітне морозиво, торти з морозива, кава й рідкісний тоді кефір. Для святкувань замовлялися багатоярусні торти неймовірних форм та оздоблення, їстівні солодкі кошики з квітами, піраміди й букети з цукерок.

Семадені дуже креативно рекламував свій заклад і продукцію. Цукерковою «фішкою» від Семадені була карамель «Кетті-Босс», заправлена екстрактами з лікарських трав, яку просували як засіб від хвороб горла. Кондитерська стала чи не першим закладом у Києві, куди провели стаціонарний телефон. Проіснувала вона до 1925 року.

Протягом сорока років «Столичний» був уособленням ресторанного життя Києва, одним із найпафосніших і найдорожчих із нечисленних київських ресторанів. Проте функціонально це був комплекс закладів: ресторан «Столичний», концертне кафе «Хрещатик», кафе «Крижинка» та магазин кулінарії.

Ресторан «Столичний» мав 590 місць. У меню була представлена українська й київська традиційна кухня. Там подавали борщ, уху, юшку, битки, печеню, зрази, салат «Столичний» і, звичайно, фірмові варіації котлети по-київськи. Увечері в ресторані проходили розважальні програми і працював сигаретний клуб. Заклад відвідувала дуже солідна елітна публіка.

Батьки з дітьми, закохані пари, студенти навідувались у кафе «Крижинка», що розміщувалося на першому поверсі. В його асортименті було найсмачніше київське морозиво, молочні коктейлі, молочно-шоколадне желе, чорнослив зі збитими вершками, вагові торти, тістечка та інші десерти. Особливою популярністю користувались ароматні булочки з курагою.

Кулінарний відділ у скляній прибудові був абсолютно демократичним закладом і тому з любов’ю відвідувався більш широкою публікою. Там пропонувалися пиріжки, булочки, тістечка, а також котлети, салати, гарніри, всілякі рибні та м’ясні страви. Можна було випити соки, солодкі та мінеральні води, молоко, чай або каву (подейкують, що на ті часи вона була найкращою в Києві).